Влітку 2018 року, під час чергової відпустки, родичі з Криму запросили нас погостювати в них і відпочити біля моря. Одного дня до нас на вечерю зайшла жінка, яка проживала неподалік нашого помешкання. Познайомившись з нею, я звернула увагу на те, що вона була дуже засмучена, тому почала розпитувати її, чому вона знаходиться в такому стані. Тоді сусідка розповіла, що в неї від раку печінки весною помер її 38-річний син, а зараз уже 2 місяці знаходиться в стані коми і не приходить до свідомості 28-річний онук, якому зробили операцію на мозку після того, як у нього стався інсульт з крововиливом. Лікарі повідомили родичів, що вже зробити нічого неможливо, все що могли – вони зробили. Та бабуся всупереч висновкам лікарів твердо вірила в те, що хлопець неодмінно одужає. Але коли це може статися – вона не знала.
Мене почута інформація лишила всякого спокою. Як же так? Чому не можна щось зробити, адже людина ще жива, просто вона знаходиться не в свідомому стані. Вірити, то це – одне, але ж треба щось робити, щоб ситуація змінилася в кращу сторону.
Коли всі вляглися спати, я заснути не могла. До мене сон просто не приходив. Весь час перед очима поставав образ хлопця. Моє серце просто стискалося від душевного болю і я почала молитися за хворого. Я вийшла з будинку. І до самого світанку я не могла повернутися в нього. Молитва набула дуже сильного запального характеру. Я зрозуміла, що зупинитися я не можу та і не маю права, адже в мене було таке відчуття, що саме від мене залежить вирішення цієї ситуації. Перед світанком Бог показав мені видіння, що начебто хлопець лежить одягнутий у білий одяг і дивиться на мене широко відкритими очима. Тоді в мене виникло бажання відвідати його і помолитися за його зцілення, доторкнувшись до нього.
Зустрівши сусідку, я повідомила їй про свій намір. На що вона відповіла, що не проти, та слава Богу, онук вийшов з коматозного стану. Саме в цю мить я відчула, що моя нічна молитва була почута Господом і Він на неї відповів.
Оскільки у хлопця появився дуже сильний кашель, то «швидка допомога» відвезла його до реанімаційного відділення. І до закінчення нашого перебування в Криму він все ще знаходився там. Так нам і не вдалося зустрітися. Але це не завадило мені продовжувати молитися за нього далі.
Велика подяка нашому Богу за те, що хлопець виявився не байдужим Йому, за те, що Він привів мене в потрібний час і в потрібне місце, що через мої молитви Господь доторкнувся цієї людини і почав проводити велику роботу по його зціленню.
— На сьогоднішній день хлопець сам підводиться з ліжка, самостійно їсть, розмовляє.
— Влітку бабуся з дідусем вирішили забрати його до себе на кілька днів. І так як він дуже добре до хвороби вмів плавати в морі, то його вирішили вкинути в воду. І тоді всі побачили неймовірну картину: хлопець дуже вправно пливе, як, начебто, повністю здорова людина.
— Батьки вирішили, що неодмінно займуться пошуками реабілітаційного центру для сина.
І хоча я з цим хлопцем ніколи не була знайома, ніколи не спілкувалася, повернувшись додому, я продовжувала молитися за нього. За нього також не раз молилася наша пастор Лариса Миколаївна, молилася вся церква «Сила любові». І я твердо вірю, що в житті цього хлопця проявиться Божа слава сповна, адже Він всяку розпочату справу доводить до кінця.
Антоніна, м. Київ
